Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | Наступного дня справляли весілля. Під час вінчання було чути плач нареченої, здавалося, ніби вона передчувала свою печальну долю, в той час як наречений, пан Петер Саломон Куріус, оглядався навколо, самонадіяно та глумливо посміхаючись. Справа в тому, що на всій Божій землі не існувало жодного створіння, яке він вважав би важливішим за себе. По закінченні весільної трапези Енгельхарта разом з іншими дітьми відправили на вулицю. То був чарівний садок поза будинком, всаджений яблунями та вишнями. У якомусь незрозумілому пориві, Енгельхарт відокремився від товариства та, наслідуючи ходу дорослих, походжав у глибині саду. Думка, що мимоволі промайнула в уяві, раптом справдилася: найменша двоюрідна сестра попрямувала слідом, стала навпроти і без жодного слова блиснула на нього темними очима. Згодом Енгельхарт запитав її ім’я. Він вже чув його кілька разів, проте так і не зрозумів. Назвали її Есмеральдою, на честь дружини дядька Міхаеля у Відні, а кликали просто Есме. Це знову розбурхало в Енгельхарта уїдливу заздрість і він почав хизуватися. Здавалося, дух обману взяв верх над його діями і під кінець хлопець не мав сил протистояти своєму оманливому базіканню, а Есме, що здивовано його споглядала, дошкульно сміючись побігла геть. Хоча Енгельхарту лишався ще цілий рік до обов’язкового навчання в школі, батьки якраз вирішили віддати його в підготовчий клас, який вів старий вчитель на ім’я Хершкам. Пан Ратгебер, що високо цінував обдарованість Енгельхарта та покладав великі надії на його майбутнє, з нетерпінням чекав, щоб познайомити його з життям, щоб побачити, як хлопчина питиме з джерела знань. Він згадав свою злиденну, тяжку молодість. Ще в перші роки подружнього життя він любив змістовні розмови й хороші книги та шанобливо ставився до всього, чого не міг зрозуміти сам і що приховували від нього зовнішні обставини. |