Am andern Tag war die Hochzeit. Während der Trauung hörte man die Braut weinen, es schien, als ahne sie ihr trauriges Schicksal voraus, während der Bräutigam, Herr Peter Salomon Curius, selbstbewußt und höhnisch lächelnd um sich blickte. Die Sache war die, daß es kein Geschöpf auf Gottes Erdboden gab, dem er sich nicht überlegen gefühlt hätte.
Als das Hochzeitsmahl zu Ende war, wurde Engelhart mit den andern Kindern ins Freie geschickt. Es war ein lieblicher Garten hinter dem Haus, voll Apfel- und Kirschenbäumen. In dem dumpfen Trieb aufzufallen, sonderte sich Engelhart von der Gesellschaft ab und schritt in einer den Erwachsenen abgelauschten Gangart in der Tiefe des Gartens hin und her. Was ihm unbewußt dabei vorgeschwebt hatte, geschah; die jüngste Cousine folgte ihm, stellte sich ihm gegenüber und blitzte ihn mit dunkeln Augen schweigend an. Nach einer Weile fragte Engelhart um ihren Namen, den er wohl schon einige Male gehört, aber nicht eigentlich begriffen hatte. Sie hieß Esmeralda, nach der Frau des Onkels Michael in Wien, und man rief sie Esmee. Dieser Umstand erweckte von neuem Engelharts prickelnde Eifersucht, und er fing an, prahlerische Reden zu führen. Der Lügengeist kam über ihn, zum Schluß stand er seinem wahnvollen Gerede machtlos gegenüber, und Esmee, die ihn verwundert angestarrt hatte, lief spöttisch lachend davon.
Um diese Zeit faßten seine Eltern den Beschluß, ihn, obwohl er zum pflichtmäßigen Schulbesuch noch ein Jahr Zeit hatte, in eine Vorbereitungsklasse zu schicken, die ein alter Lehrer namens Herschkamm leitete. Herr Ratgeber, der große Stücke auf Engelharts Begabung hielt und große Erwartungen von seiner Zukunft hegte, war ungeduldig, ihn in den Kreis des Lebens eintreten, von der Quelle des Wissens trinken zu sehen. Er dachte an seine eigne entbehrungs- und mühevolle Jugend. Noch in den ersten Jahren seiner Ehe liebte er gehaltvolle Gespräche und gute Bücher und bewahrte eine schwärmerische Achtung für alles, was ihm geistig versagt und durch äußerliche Umstände vorenthalten blieb. | Наступного дня було весілля. Під час вінчання чувся плач нареченої, здавалося, ніби вона передчуває свою сумну долю, тоді як наречений, пан Петер Саломон Куріус, самовпевнено та іронічно посміхаючись, роздивлявся навколо. Скидалося на те, що на світі не було жодної живої істоти, до якої б він не ставився зверхньо. Після святкового застілля Енгельгарта разом з іншими дітьми відправили на свіже повітря. За будинком був мальовничий сад, повний яблунь і вишень. Підкоряючись якомусь незрозумілому імпульсу, Енгельгарт покинув компанію і вештався в глибині саду туди-сюди перейнятою від дорослих ходою. І тут сталося те, про що він мимохіть думав: наймолодша кузина прийшла слідом, стала перед ним і мовчки зиркала на нього карими очима. За мить Енгельгарт запитав, як її звуть, хоча він уже декілька разів чув її ім'я, але так його, власне, і не запам'ятав. Кузину звали Есмеральда, як жінку дядька Міхаеля з Відня, скорочено – Есме. Ця обставина заново розбудила в Енгельгарті шалені ревнощі і він почав вихвалятися. Брехня повністю охопила його, зрештою, він став безпорадним перед своїми химерними словами, а Есме, яка спочатку здивовано дивилася на нього, пішла з глузливою посмішкою на обличчі. Тим часом батьки вирішили відправити його в підготовчий клас, де викладав старий вчитель на ім'я Гершкамм, хоча до обов’язкового відвідування школи Енгельгарту залишався ще один рік. Пан Ратґебер, який покладав на таланти і майбутнє Енгельгарта великі надії й сподівання, вже не міг дочекатися, щоб побачити, як той долучиться до кола життя і нап’ється з джерела знань. Він згадував свою злиденну і важку молодість. Ще в перші роки свого шлюбу він полюбив змістовні розмови й хороші книжки і зберіг палку шану до всього того, чого йому через зовнішні обставини духовно не вистачало. |